Спогади

Лєшек Зиґмундович Мазепа

Композитор Лєшек Мазепа був педагогом Володимира у Львівській консерваторії. Навчаючись у двох вузах одночасно — Медицинському інституті та консерваторії — та маючи шалену популярність, Володя ніс важкий тягар. Так йому постійно потрібно було наздоганяти навчання в консерваторії. Ще й його перший педагог у консерваторії А. Кос-Анатольський не дуже прихильно ставився до студента. Навіть відверто заздрив… Та нарешті Володимиру пощастило з педагогом — ним став композитор, людина великої душі Лєшек Мазепа. Він у всьому підтримує свого неординарного учня, допомагає йому.

Явище у музичній культурі

З Володею Івасюком у мене відбулися три «зустрічі», кожна з яких мала різну тривалість, різний характер, різне значення для нас обох. Кожна з них мала чимало додаткових «зустрічей» з невідомими мені досі прихильниками Володиної постаті чи творчості, складалася з ряду компонентів, що, зібрані разом, доповнюють його образ новими рисами, певною мірою допомагають заглибитися у розуміння «феномену Івасюка».

Але першій зустрічі — особистій — передувала зустріч з його музикою, з його піснями, що дедалі ставали все більш популярнішими, така, наприклад, як «Червона рута», — настільки відомими, що знали їх люди різних професій, різних національностей, різного віку. «Руту» співали скрізь, забуваючи, або й не знаючи, що вона має конкретного автора. Вона була, вона увійшла в ужиток, у побут — як народна. Вона була чи не найпопулярнішою піснею свого часу. Зрештою, і «Водограй», як і інші Івасюкові пісні, була також надзвичайно знаною.

«Секрет» популярності кращих пісень В. Івасюка, узагальнено кажучи, полягає — в першу чергу — в їхній інтонаційній сфері: у привабливій, самобутній, то близькій животворному джерелу народної пісні (зокрема — української, але без жодних «натяків», без «запозичування», — тут є особлива і глибинна близькість, завдяки проникненню композитора в сам дух, саму сутність стихії народної музики), то деяким побутуючим тоді естрадним інтонаціям (знову ж таки — без прямого наслідування, запозичення, — для В. Івасюка це була радше ж якась зовнішня «оболонка», своєрідна форма, яку він зумів забарвлювати у необхідні йому «кольори», та, особливо, в яку вдихав цікавий, барвистий, оригінальний, притаманний лише йому музичний зміст).

Коротше — як і для інших відомих і популярних композиторів-пісенників, так і у нього, основою основ була цікава і співуча (у різному значенні цього поняття) мелодія з оригінальними, в глибинах оточуючими її гармонічними зворотами, відповідно дібраним акомпанементом, що цементував ритмо-інтонаційний і ладо-гармонічний комплекс і надавав пісні цих привабливих рис, які ставали її душею, її внутрішньою «рушійною силою», що, разом з поетичним текстом, своїми музичними, художньо-естетичними якостями здобували визнання, любов, захоплення, популярність не тільки серед молоді, дітей, людей середнього і старшого поколінь, серед жінок і чоловіків нашої республіки, нашої країни, але вийшли за межі, стали відомими й улюбленими в деяких країнах, серед українців, що проживають за кордоном.

В 70-х роках В. Івасюк був одним з найбільш популярних композиторів-пісенників. Будучи не професіональним композитором, силою свого неабиякого таланту він зумів створити такі пісенні твори, які стали явищем у нашому житті, в естрадному середовищі, які стали явищем у сфері пісенної стихії, пісенної частини музичної культури України й багатонаціонального Союзу. Феномен Володимира Івасюка — фактично — самодіяльного композитора-пісенника, що зумів створити яскраві музичні твори пісенного жанру, став приваблювати й багатьох інших молодих самодіяльних авторів, які, проте, у переважній більшості були і є «переспівувачами», носіями «одежі з чужого плеча», а то й бездарними примітивістами, що засмітили пісенний жанр низькопробним «ширпотребом».

Пісні Володимира Івасюка були не тільки «дітьми» автора. Вони були своєрідними «дітищами» своєї доби, своєї епохи, свого часу, хоч привабливість і своєрідність їх має понадчасові вартості.

Разом із широкою відомістю (завдяки високохудожньому виконанню чудових пісень), чимраз більш популярним ставало й прізвище автора. Таким — широковідомим пісенником Володя прийшов до Львівської державної консерваторії ім. М. В. Лисенка.

Жадоба до знань, бажання стати повноцінним фахівцем і у первинно обраній спеціальності, в професії, до якої кликала душа, до оволодіння якою спонукували вже відчутні успіхи (зрештою — яка значною мірою сприяла і в його медичній «кар’єрі», бо ж медикам також імпонувала наявність в їхньому середовищі відомого композитора-пісенника), — привела його до консерваторії. До речі, у Львівському медичному інституті була вже практика щасливого симбіозу медицини й музики: адже його відомий і шанований естрадний оркестр «Медикус» був створений і довгі роки керований лікарем за фахом, кандидатом медичних наук і талановитим музикантом за покликанням доцентом І. Й. Хомою. Зрештою, ці традиції існують там і зараз.

Проте не міг Володя одразу навчатися на основній формі навчання композиторського факультету, бо теоретичні знання, які були для цього потрібні, призабулися, були неповними. Тому його було прийнято на дворічне підготовче відділення, яке повинно було сприяти заповненню прогалин цілого комплексу теоретичних знань.

Ось тоді (в 1972 р.) у нас відбулася перша зустріч, так би мовити — на «офіційному» рівні, оскільки мені в цей час доводилось бути деканом композиторського факультету. Кафедрою теорії музики і композиції в цей час керував С. П. Людкевич, а в 1973 р., після її розділу на дві окремі кафедри, кафедрою композиції та інструментовки став керувати Є. Т. Козак. З 1975 цю кафедру очолювати доручено мені. Володю було призначено (не без моєї участі) до класу народного артиста України, лауреата Державної премії СРСР (а згодом і Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка) професора А. Й. Кос-Анатольського. Міркування тут були прості: Анатолій Йосипович мав величезний досвід композитора-пісенника.

Навчанню в консерваторії того часу Володя не міг приділяти належної уваги. Зрештою, це був унікальний і безпрецедентний (і, мабуть, мало результативний для обох вузів, точніше — для самого Володі) випадок сполучення рівночасного навчання на лікувальному факультеті медінституту і композиторському в консерваторії. Формально такого навіть не слід було робити. З цього приводу виникало чимало непорозумінь і прикростей, в яких мені доводилося бути медіатором, оскільки, дбаючи про дисципліну на факультеті, я був щиро зацікавлений у навчанні Володі в консерваторії і мусив не раз «прикривати очі» на часту відсутність Володі на заняттях.

Очевидно, мала місце інгеренція Анатолія Йосиповича у пісенну o творчість Володі, інгеренція з добрими намірами вдосконалити ритмо-інтонаційну, ладо-гармонічну «інфраструктуру» створюваних молодим композитором пісень. Проте, якщо це було доцільним і доречним для творів, що писалися за консерваторською програмою, для творчої Індивідуальності Володимира Івасюка-пісенника, правдоподібно, мало характер деструктивний, що нищив притаманні йому від природи мелодичний дар, інтуїтивне відчуття пісенної стихії. Можливо, все це накладало свій негативний відбиток не тільки на психіку молодого автора, який своїми піснями вже здобув серця мільйонів (гадаю, що це не перебільшення), але й на подальшу його пісенну творчість, в якій почали з’являтися музично менш цікаві опуси.

Рішенням кафедри композиції та інструментовки, оскільки А. Й. Кос-Анатольський не виявив бажання взяти Володю в свій клас, його було призначено на навчання до мене.

Як було сказано, під час навчання в моєму класі Володя виявляв максимум працездатності, величезну трудолюбивість. При цьому він доволі часто виїздив зі Львова (зрештою, й у самому Львові він постійно бував на різноманітних репетиціях, де виконувалися його пісенні твори), — то у Чернівці, то до Києва, то до Москви. Коли спочатку я зробив йому зауваження з цього приводу, Володя, вибачаючись за чергову поїздку (зрештою, узгоджену зі мною і з деканатом), переконливо пояснив мені, що йому, як композитору-пісеннику, необхідно підтримувати постійні творчі контакти з відомими виконавцями, що бажали виконувати його пісні. «Відсутність таких контактів, моя інертність і творча пасивність протягом місяців, року, може привести до небажання виконувати мої пісні, до відмови співпраці зі мною» — говорив мені Володя. А він справді дуже цінував цих видатних естрадних співаків і колективи, що кожен з притаманною тільки йому манерою виконання трактував його пісні, які, завдяки їм, отримували свою путівку в життя, путівку до масового слухача.

Вже потім я не чинив йому ніяких перешкод в його поїздках, із зрозумінням приймаючи його аргументи, оскільки він справді мав рацію. Адже ж я від самого початку його навчання ставився до нього (інакше не могло й бути) не як до «рядового», «звичайного» студента, а як до зрілої людини, яка постійно творчо працює, постійно займається творчими справами, в кінці-кінців — як до молодого, але відомого вже композитора-пісенника, якому необхідно здобути повну, потрібну йому спеціальну музичну освіту, щоб стати професіоналом і продовжити свою творчу діяльність з набутими в консерваторії знаннями й навиками. Цю мою позицію і «лібералізм» не всі в консерваторії (окремі викладачі і навіть студенти) правильно сприймали. Не хотіли зрозуміти, що Володимир Івасюк — це явище, це особливий талант, до шліфування якого слід підходити не з загальноприйнятими «мірками», штампами, а індивідуально, якому необхідно створити сприятливі умови, щоб і оволодів він необхідними програмними вимогами консерваторійного курсу, і не розгубив, не втратив свого природного, дорогоцінного і самобутнього дару, дару поета, дару пісняра.

Восени 1978 року Володю було відряджено на Всесоюзний огляд молодих композиторів — студентів і аспірантів музичних вузів країни, що проходив на базі Московської консерваторії. Справа в тому, що його варіації для фортепіано на заключному турі всесоюзного конкурсу згаданого огляду були відзначені дипломом. В цей час я перебував у цьому прославленому вузі на стажуванні на кафедрі композиції, але в листопаді, коли проводився огляд, зі мною трапилась біда: я потрапив на операцію в лікарню по усуненню апендиксу. Ніколи не забуду дня, коли відвідали мене й мої львівські друзі — З. О. Дашак, А. В. Онуфрієнко (тоді він був тільки зав. кафедрою народних інструментів, на якій я пропрацював 15 років, потім він був і проректором) і… Володя Івасюк!

У березні 1979 року ми з Володею бачилися востаннє. Робота над тематизмом квартету продовжувалася, але малоуспішно… Володя поїхав до міста Хмельницького, в якому проводився Республіканський конкурс комсомольської пісні, на якому він був, здається, членом жюрі. В цей же час йому і багатьом шанувальникам його таланту було завдано великої прикрості, яку й я боляче переживав (уявляю собі її психологічні наслідки для самого Володі). Якийсь час перед тим пісні В. Івасюка були висунуті на здобуття Республіканської комсомольської премії ім. М. Островського. І ось прийшла звістка: В. Івасюка з невідомих причин було вилучено із списку претендентів. Це було незрозумілим для абсолютної більшості громадськості. Це був тяжкий удар по талановитому композитору, який своєю пристрасною піснею заслужив широке визнання молоді.

Згадуючи Володю Івасюка, на думку приходять слова відомої пісні про Ю. Гагаріна «Каким он парнем был…» Так, яким він, Володимир Івасюк був — ми пам’ятаємо. Яким він міг бути сьогодні — я собі також добре уявляю. Він міг осягнути ще дуже і дуже багато. Але й те, що було зроблене ним всього за якийсь десяток юнацьких років, дають підставу стверджувати, що Володимир Івасюк — це явище в українській музиці. Це один з композиторів, яких пісня наприкінці 60-х і в 70-ті роки була співзвучною духові й настроям молоді і знайшла в її серцях живий відгук.

Пісні Володимира Івасюка — це яскравий слід і барвистий, самобутній узір в чудовій вишиванці національної пісенної історії української музики періоду розквіту нової хвилі музичної творчості в цьому жанрі — такому простому у сприйнятті і такому складному для створення.