Спогади
Ростислав Андрійович Братунь
Ми йшли один одному назустріч, ми настільки відчували один одного, як про це тільки можуть мріяти поет і композитор.
Видатний український поет Ростислав Братунь народився 7 січня 1927 року в місті Любомль на Волині. В 1950 році закінчив Львівський університет. До 1979 року очолював Львівську організацію спілки письменників. Його дружина Неоніла Братунь є донькою поета-партизана Миколи Шпака (його пам’яті присвячена «Юнацька балада»).
Коли Володимир Івасюк переїхав жити до Львова, то познайомився з Ростиславом Братунем, щира
дружба з яким тривала аж до смерті композитора. На слова Братуня Івасюк написав третину своїх
пісень. А мешкаючи ще у Чернівцях, композитор написав на слова поета пісню «Передвістя». Адже у бібліотеці інтелігентної сім’ї Івасюків вже тоді були
майже всі книги поета. Ростислав Братунь — новатор поетичної форми. Це добре відчував Володимир
Івасюк. В одному зі своїх останніх інтерв’ю він високо оцінив творчість Ростислава Андрійовича. Саме
зі співпраці з Братунем у творчості Івасюка починається пошук нових, глибших засобів, філософське
осмислення тексту. «Ми йшли один одному назустріч,
— згадував Ростислав Андрійович. — Ми
настільки відчували один одного, як про це тільки можуть мріяти поет і композитор».
Коли сталося вбивство Володимира Івасюка, Братунь не відвернувся від друга. Він першим мовив слово на могилі. Це коштувало йому посади голови Львівської організації спілки письменників. На десять років Ростислав Андрійович потрапив в опалу партійних структур. У цей час його не друкували, не дозволяли виступати, навіть намагалися вбити, завдавши удару кастетом по голові недалеко від квартири його матері у Києві. Від сім’ї відвернулися колишні друзі. Але він не зламався: працював над собою, багато чого переосмислив. І наприкінці дев’яностих став на чолі демократичних перетворень в Україні.
Ростислав Андрійович став ідейним натхненником Товариства Лева. Як редактору «Жовтня» йому вдалося створити чи не найкращий журнал в совєтській Україні. З 1989-го року Братунь обраний до Верховної Ради Радянського Союзу. Його позиція щодо незалежності України була рішучою. Це він сказав Горбачову «А Україна буде вільною!», він піднімав наш прапор на флагмані Українського флоту «Гетьман Сагайдачний».
Але коли Братуню потрібна була складна операція на серці, львівська влада (вже демократична) вмила руки, а у вільнюській приватній клініці його оперували безкоштовно в пам’ять про ту підтримку, яку він надав змаганням литовців до суверенітету. Ця операція дала Братуню ще пару років життя і праці. В 1995 році життя сина України скінчилося.
Не зовсім лірична елегія
Володя належав до людей, які не вміють прокладати дорогу ліктями — знаючи собі ціну, він — скромний аж до дрібниць. Але це було десь глибоко заховане почуття своєї повновартості, своїх можливостей. І все це впадало в око в буденному й громадському житті, не кажучи вже про творче життя. Мені хотілося зустрітися з Володею і, правду кажучи, мріялося про те, щоб він написав на мої поезії якусь пісню, хоча б одну.
Одного разу він мені сказав:
— Усе ще попереду… Пісні мої мають багато прихильників, їх залюбки співають, поширюють, навіть хвалять, але мені треба ще дуже багато, наполегливо й уперто працювати, вчитися…
Володя ніколи не відмовлявся від громадських доручень. У Львові організував клуб творчої молоді — перший у тодішній нашій країні. Мені доручили керувати ним. Я запропонував Володю обрати членом правління, а декому це не сподобалося. Треба підкреслити, що з перших місяців перебування у Львові, коли його пісні лунали переможно по всій країні, щодня звучали по радіо й телебаченню, йому заздрили малограмотні чиновники й нездари, ненавиділи його талант. Мені на все життя запам’ятався виступ Володі в залі Львівської консерваторії, де йшлося про творчі проблеми. Володя говорив про музику. Скільки почуття любові було у кожному реченні, які глибокі думки висловлював! Він не був оратором, але промовляв щиро, викликаючи в слухачів той заряд емоцій, який вибухав у його творах. Він був дещо стриманий, але його слова пробуджували нові думки, потребу замислитися над розвитком нашої пісні, нашої естради.
У клубі творчої молоді Володя відав пропагандою пісні, музики серед молоді. Він ставився із захопленням до організації концертів, прибуток від яких ішов у фонд миру. Якось у клубі відбулася зустріч з ідеологічними працівниками Києва. Ми передавали їм свій досвід. І його робота сподобалась киянам. На вечорі пролунали пісні Володі «Вернись із спогадів» та «Зимова казка». Киян приємно вразило все побачене, їм не хотілося вірити, що робота клубу може бути такою цікавою. На вечорі він відзначався прекрасним настроєм, дотепністю у взаєминах з гостями й розмовах з ними, особливо з жінками, імпонував своєю вишуканістю. Жіноцтво йому симпатизувало, він був душею товариства.
Володя з глибокою шаною ставився до музичної культури інших народів. Він приятелював з московським поетом Андрієм Дементьєвим, на його слова написав кілька яскравих творів. Поет з радістю говорив, що твір «Рождение дня», написаний на його текст, — чи не один з найкращих романсів, створених у повоєнні роки. Андрій Дємєнтьєв захоплено висловився про Володимира Івасюка, людину й композитора, і вважав за честь, що його платівку прикрашала пісня, написана Івасюком.
У Москві Володя познайомився з прославленим Андрєєм Вознесенським, який про його творчість був дуже високої думки. Шкодує, що не здійснилася мрія написати з ним щось особливе. Тісна дружба зв’язувала молодого митця з композитором Алєксєєм Екімяном та відомим диригентом Юрієм Силантьєвим, який відтак усі роки ставився до нього з добротою й ласкою.
У мене часто виникало запитання: чому такий близький краянин-буковинець Дмитро Гнатюк не виконав жодного твору Володимира Івасюка, одного із найталановитіших композиторів, які працювали в жанрі ліричної пісні? Володя ж не писав модних і дешевих шлягерів, а продовжував пісенні традиції великих попередників — насамперед М. Лисенка та К. Стеценка.
Якось у Києві Володя зателефонував до мене на квартиру Зінаїди Костянтинівни, вдови українського поета Миколи Шпака, матері моєї дружини… Він час від часу заходив туди, бо любив слухати розповіді господині про поета, що загинув героїчною смертю у катівні гітлерівського гестапо. Ті відвідини вилилися в чудову «Юнацьку баладу», присвячену пам’яті Миколи Шпака. Я запропонував Володі відвідати зі мною Наталю Михайлівну Ужвій, а потім — Дмитра Михайловича Гнатюка.
У Наталі Михайлівни ми були недовго — вона квапилася на якийсь виступ. Але за короткий час вони все-таки встигли поговорити про музику й мистецтво взагалі. Видатна актриса схвалювала нашу творчу дружбу, яка ґрунтувалася на взаєморозумінні й взаємоповазі та давала радісні результати. Після цієї зустрічі Наталя Михайлівна з гумором сказала:
— Дивись, яке воно молоде, а яке талановите і розумне! Дивуєшся, як це йому щастить створити такий чарівний світ мелодій, що хочеться в ньому вічно жити.
Дмитра Михайловича Гнатюка ми застали вдома. Дуже прихильно зустрів нас разом із дружиною Галиною Макарівною. Я його познайомив з композитором, буковинцем Володимиром Івасюком. То був незабутній вечір. Ми допізна розмовляли про розвиток сучасної української пісні, про досягнення композиторів та їхні слабкі сторони, втрати. Тоді ж Дмитро Михайлович попросив Володю написати спеціально для нього якийсь твір. Він, мовляв, охоче його виконає. Я сказав їм, що у нас є вже така пісня — «Отчий дім». Володя погодився надіслати її найближчим часом.
Після того господар показав нам свою напрочуд цікаву колекцію картин. Захоплено розповідав історію кожної з них. Володя також був і тонким знавцем, поціновувачем малярства та скульптури, дивував мене своїми лаконічними, влучними й точними зауваженнями, спостереженнями, інтерпретаціями… Виявляв широку ерудицію й добрий непомильний смак. Він скептично дивився на підробки під моду. Мода, вважав він, потрібна річ, але вона не повинна зрікатися таланту. Володя категорично відкидав будь-яке псевдоноваторство, формалістські вибрики. Молодий композитор докладно знав світові музичні віяння, прекрасно розумівся в них. Цікавився не лише ліричною піснею, а розвитком європейської музики взагалі. Самобутність, неповторність його таланту, творчого почерку, стилю залишаться назавжди в нашій культурі. Таких композиторів у нас було дуже мало. Він, можна сказати, створив цілу школу — у нього вже є учні, які творчо засвоюють його традиції. Є також просто епігони.
Володя думав про майбутнє. Тому він учився, наполегливо вчився.
Творчий шлях Володі, сповнений напруженої праці, був затьмарений заздрощами сучасників. За життя він не став членом Спілки композиторів, бо ще не закінчив композиторський факультет. Думалося, що хоч посмертно, як це робить Спілка письменників, буде офіційно визнаний високопрофесійним майстром — тим, ким, власне, був. Але, на превеликий жаль, спостерігаємо дивне мовчання композиторської та музичної громадськості. Скільки бруду на його світлу пам’ять було вилито чиновниками від культури. Саме існування його таланту — це заперечення їхньої міщанської інтелектуальної нори. Забороняли в застійні роки його виконувати — було!
— Краще за народ не створиш, — любив повторювати Володя. — Інколи мене тягне на фольклорну колористику. Вона ж така барвиста, багата, невичерпна. Тільки бери й черпай пригорщами. Але фольклор таїть у собі небезпеку зовнішнього сприйняття його. Це добре хіба що для танцювальних підскоків. Не заперечую, вони теж інколи потрібні. Чи ж школа Лисенка, Чайковського, Леонтовича — чужа естрадній пісні? Закон у мистецтві один — до джерел краси.
Роздуми вголос Володимира Івасюка були болючим монологом сумнівів у пошуках нової естрадної пісні. Він щиро поважав відомих і шанованих композиторів-піснярів, вивчав їхній досвід, зокрема, галицьку естраду 30-х років, але найближчим був йому ритміко-мелодійний експеримент Мирослава Скорика. Полиці у Володиній кімнаті були заставлені рулонами з магнітофонними записами всіх можливих тогочасних течій — і не тільки естрадних. Уважно прислухався до рокових ритмів або ж чи не найближчого йому стилю кантрі.
— Все треба знати. Все пропустити через клавіші, — мовив він.
— А може, через серце? — спитав я.
— Не завжди… Тут діє саме ота алгебра, якою треба звіряти гармонію.
Феномен Володимира Івасюка полягає в тому, що він інтуїтивно й формально зумів створити своєрідний кодекс сучасної естрадної пісні, до якого молодші й старші колеги бояться звертатися, бо ж у ньому закладене майбутнє національної специфіки саме української ліричної пісні. Щоб розшифрувати його ритміко-мелодійний ряд, треба піднятися до майстерності — не кажу вже про талант Володимира Івасюка.
Він був скрипалем-віртуозом і піаністом-імпровізатором, прекрасним співаком-виконавцем. Ще й досі пам’ятаю, як він виступив замість знаменитого співака, який зненацька захворів, на престижному всесоюзному телеконцерті.
— Що ж, довелося продемонструвати свій композиторський голосок, — іронізував він, — іншого виходу не було.
І, сміючись, розповідав, як йому пропонували акторське турне по країні: «Отак би і в заслужені пробився…»
Тому й обурює, що його пісні не пропустили навіть на комсомольську премію — папери, мовляв, десь загубилися у Львівському обкомі ЛКСМУ.
Зводити роль Володимира Івасюка тільки до пісенної творчості було б неправильно. Це був перший етап його композиторського становлення. Його вабила і складна інструментальна музика, він буквально був одержимий бажанням створити український мюзикл. Взагалі — кликала сцена.
Я не випадково часто зупинявся на громадській діяльності молодого композитора, бо ж і досі міщанин жує жуйку про якусь «богемність» його. Звісно, він не був святим. Та й чи міг ним бути такий гарний, мужній, чарівний юнак?
Якось ми зустрілися у Києві. В будинку звукозапису, куди завів мене Володя, я відчув, що це за пекельна праця — довести до повноголосого звучання музичний твір. Він же вільно орієнтувався в усіх складнощах оркестрової інтерпретації, тонкощах звукозапису, диригування.
Хоч — що б там казали — є в українській музичній культурі напрямок Володимира Івасюка. У нього вчаться навіть ті, хто не хоче цього визнавати. То ж повернімося до Володимира Івасюка! До його водограю, кришталево чистого таланту, до чар-зілля червоної рути. Водограй не замулився. І червона рута не прив’яла. Вони зачаровані таїною, ім’я якій — українська пісня!
Повернімося до Володимира Івасюка! Щоб на повну силу заіскрився водограй мелодій, і запалахкотіла червона рута словом, гідним народу, на землі якого розцвіла.
