Спогади
Софія Михайлівна Ротару
Не знаю, як би склалась моя творча доля, якби ми розминулись із композитором Володимиром Івасюком.
До Буковинки Софії Ротару пісня прийшла у селі Маршинці Новоселицького району, де вона народилася 7 серпня 1947 року у родині хліборобів Михайла Федоровича та Олександри Іванівни Ротар. З шести їхніх дітей четверо — професійні співаки. Серед них Софія ще з дитинства виділялася красою і силою свого голосу. Вони формували свої уподобання і смаки на молдавських і українських народних піснях. Великим авторитетом і головним законодавцем у царстві пісні є батько, Михайло Федорович. Він сам мріяв стати співаком, але через війну не зміг, тому свою мрію переніс на доньку.
Уже в четвертому класі дівчинка стає солісткою шкільного хору, виконує молдавські та українські народні пісні в супроводі оркестру народних інструментів. На всіх оглядах художньої самодіяльності та олімпіадах одержує найвищі оцінки. Дев’ятикласницею на обласному огляді художньої самодіяльності здобуває диплом першого ступеня, на Республіканському фестивалі народної пісні в Києві завойовує перше місце. В 1966 році був відзнятий на кіноплівку музичний сюжет за її участю «Соловей з села Маршинці».
Софія Михайлівна вступає на хормейстерське відділення Чернівецького музичного училища. Упродовж кількох років виступає з естрадним ансамблем при фізико-математичному факультеті Чернівецького університету «Карпати» і в 1968 році була запрошена на Всесвітній фестиваль молоді й студентів в Софії, де завоювала золоту медаль. За порадою Едіти П’єхи сценічне ім’я Софії стало вимовлятися на молдавський манер — Ротару. Вона вступає на заочний факультет Кишинівського інституту мистецтв ім. Г. Музическу, починає викладати музику в одній з чернівецьких шкіл, продовжує виступати на концертах. Але Ротару не ставиться серйозно до своєї музичної кар’єри. Вона не може збагнути, що музика — справжнє її покликання.
І тут на допомогу Софії прийшов Володимир Івасюк. Він надав їй впевненості у собі, почав багато для неї писати, навернув до естради. Саме під впливом Володимира вона відважилася на цей крок — у 1971 році стала професійною співачкою і перейшла до філармонії, де її чоловік незабаром створив для неї ансамбль «Червона рута». Тоді ж прийшов і справжній великий успіх — співачка знялася в музичному фільмі Романа Олексіва «Червона рута», в якому заспівала з уже знаменитою «Смерічкою».
В 1973 і 74-му роках Ротару здобуває міжнародне визнання — перші місця на фестивалях «Золотий Орфей» в Бургасі та «Бурштиновий соловей» в Сопоті, на якому виступала з піснею «Водограй». Платівка 1974 року та музичний фільм «Пісня завжди з нами» визначили тодішні пріоритети її творчості — лірика Володимира Івасюка та драматичні пісні Євгена Мартинова. В 1975 році її з «Червоною рутою» перевели до Ялти, через рік вона стала Народною артисткою України та лавреатом премії ЛКСМУ ім. Островського. В 1977 році вийшла платівка «Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка», за яку Ротару отримала премію ЦК ВЛКСМ. 1977 року на Сопотському міжнародному фестивалі у виконанні Софії знову прозвучить Володина пісня «У долі своя весна», яка принесе співачці перше місце. Новий великий успіх принесла їй участь у міжнародному фестивалі молоді і студентів у Софії, де за виконання української пісні «На камені стою» і молдавської «Чобенаш» одержала золоту медаль та звання лауреата. Болгарська преса прихильно відгукнулася і навіть пустила в обіг крилатий вираз — «Софія завоювала Софію!».
Софія Ротару, була тією доброю силою, що, переймаючись Володиним натхненням, стала могутньою
ланкою, яка міцно зв’язувала творчість композитора з широкими масами народу. Виконуючи цю благородну
мистецьку місію, співачка завойовує серця людей, здобуває визнання. Івасюку подобалася майстерність
Софії. Він говорив про неї: «Коли напишу пісню, то Софія завжди виконає її так, як я задумав, як
треба її виконувати».
Не дивно, адже манера виконання співачки була дуже близька до манери виконання
самого Володі, як і манера виконання Назарія Яремчука чи Василя Зінкевича. Ансамблі «Смерічка» та
«Червона рута» стали рідними для Володі.
Коли відбувся похорон Володимира, Софія Ротару була на гастролях. Від себе та ансамблю «Червона рута» вона надіслала великий вінок живих білих квітів. Та зі смертю композитора співачка відійшла від пісень Івасюка. І це не кращим чином вплинуло на її творчість. Важким ударом була також хвороба і смерть у 2002 році її чоловіка…
В серпні 1996 року Софія Михайлівна отримала найвищу державну нагороду України — Почесну відзнаку президента. За підсумками 1999 року вона була визнана кращою виконавицею традиційної естради в Україні і отримала перо «Золотої Жар-птиці», а також спеціальну нагороду за вклад в розвиток вітчизняної поп-музики. Того ж року співачку за визначні особисті заслуги у розвитку пісенної творчості, багаторічну плідну концертну діяльність та високу виконавську майстерність нагородили Орденом княгині Ольги. Народна артистка України, Народна артистка Молдови, Народна артистка СРСР Софія Ротару і зараз працює на музичній сцені. Вона залишається для нас співачкою номер один Радянського Союзу.
Весняний парус української пісні
У невимушених розмовах, які часто точилися між нами, Володимир Івасюк розповідав з гордістю, що він виріс у тому самому саду, де минуло дитинство і юність композитора, поета, прозаїка і драматурга Сидора Воробкевича. Ми слухали ту розповідь і ніби бачили, як над яблунями і травами кіцманського саду пливли золоті човни мелодій і скроплювали, мов благодатний травневий дощ, чутливе серце музикального Володі. Він вийшов з того благословенного куточка співучої буковинської землі у гомінливий світ, щоб стати весняним парусом української пісні.
Наш народ дуже обдарований і його не здивуєш талантом. Я сотні разів бачила зі сцени, як люди різного віку і професій загорялися радістю, хвилювалися, коли в залі лунали його пісні — вони викликали в серцях подив і захоплення. Пісні Володимира Івасюка ніхто не слухав з байдужістю. Його відразу помітили й запам’ятали. Так буває тільки тоді, коли з’являється по-справжньому обдарована людина.
Володя одним з перших в українській естраді зумів органічно поєднати народний мелос із сучасною інтерпретацією й одержати таку яскраву, незвичайну, неповторну музику. Варто згадати його «Червону руту», «Водограй». Вони були створені на національній основі й одразу ж стали популярними, їх полюбили, їх розуміли, їх співали в усіх куточках країни.
Секрет його успіху в тому, що він не йшов до людей з підробленими почуттями, в його творах відсутній солоденький сентименталізм, кожну ноту і кожен такт Володимир Івасюк збагачував щирістю свого чистого серця. Він намагався зазирнути в душу свого сучасника і передати всю складність його внутрішнього світу.
Композитор любив свою роботу до самозабуття. Та любов відчутна в його піснях, романсах, баладах. Увесь його доробок, залишений нам у спадок, був не короткочасним спалахом, а великою творчістю, що відбувалася в болісних роздумах, довготривалих пошуках і сумнівах.
Володимир Івасюк зазнав за життя великої і щирої прихильності людей, щедрих на добрі почуття
до талановитої молоді. За дуже короткий час його ім’я знали у всьому неозорому колишньому
Радянському Союзі та за його межами. У тодішній пресі повідомлялося, як цікавилися люди молодим
композитором з Буковини: «Пишуть із міст Аральська, Новосибірська, Керчі, Уссурійська,
Бійська, Омська, Володимира, Смоленська, Кзил-Орди… Із міст і сіл Московської області, Алтайського
краю, Узбекистану, Казахстану, Латвії, Комі АРСР. Докладні листи, поздоровчі
листівки, телеграми від школярів і вчителів, самодіяльних артистів і військовослужбовців, і між тими
листами — колективні заявки».
Таких газетних повідомлень є чимало. Вони свідчать про те, що молодий митець був улюбленцем свого покоління. У творах композитора лунала музика, породжена величчю і красою нашого народу, чарівністю дібров та синіх гір, які надихали його вразливе серце.
Одержимий піснею, він був глибоко переконаний, що наш світ створений для того, аби в ньому
лунала музика добра, миру, злагоди між людьми. Він знав, що без тієї одержимості нічого значущого не
звершити в мистецтві, як і в будь-якій галузі людської діяльності. «Крило стає крилом тільки
під час лету»
— цей афоризм він часто повторював.
Володимир Івасюк був позбавлений пихи, зарозумілості, заздрощів, до нього часто зверталися за допомогою музиканти, молоді композитори й поети, і він завжди відгукувався на їхні прохання. Я не чула жодного разу, щоб він неприхильне висловився про своїх побратимів по мистецтву. В його грудях жила тільки пісня. Він горнувся до людей, до своїх ровесників, не прагнучи якось відокремитися чи показати над кимось свою перевагу. Він був надзвичайно скромний і тактовний з людьми.
Творче спілкування з Володимиром Івасюком було святом для виконавців його пісень. І я зазнала того свята!
Як часто, підбираючи репертуар, ловлю себе на тому, що думаю про Володю. Я дуже вдячна долі за те, що мені пощастило почати своє життя в мистецтві разом з таким яскравим, великим, самобутнім талантом.
Володя був моїм композитором. Всі пісні, які він писав, одразу ж ставали моїми. Мені нічого не треба було придумувати, все відбувалося само собою, немовби ця мелодія жила в мені, була моєю і хтось просто торкнувся струн моєї душі й вони зазвучали.
Володя був усебічно обдарованою людиною. З ним було легко, з ним було радісно працювати. Він був добрим, він був щедрим. Рідко буває в житті, щоб так поєднувались краса зовнішня й душевна.
Не знаю, як би склалася моя творча доля, та й не тільки моя, якби ми розминулися з композитором Володимиром Івасюком.
Володі давно немає, але його пісні живуть серед нас.
