Спогади
Степан Григорович Пушик
Народився Степан Пушик 26 січня 1944 року в с. Вікторові Галицького району, Івано-Франківської області, в сім’ї селян. Закінчив школу, працював у колгоспі, потім вступив до сільгосптехнікуму. У 1967 році — студент Літературного інституту ім. О. М. Горького. Працює кореспондентом Івано-Франківської газети «Прикарпатська правда». Є членом спілки письменників СРСР, Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. У 1990 році був обраний до Верховної ради. З 1992 року працює старшим викладачем Київського та Прикарпатського університетів.
Пам’яті друга
Від письменника Михайла Івасюка з Чернівців маю дарунок: книжку пісень його сина — композитора і поета Володимира Івасюка. Книжка ця унікальна: складена з кількох збірок, ілюстрована фотографіями Володі, в товстій оправі, яку виготовив сам батько чи хтось інший з родини Івасюків.
Я ніколи не думав, що мій перший у житті спогад буде про друга, молодшого за мене на цілих п’ять років, і що його так тяжко написати, хоч знав я Володимира давним-давно, ще тоді, коли він створив свої перші пісні: «Я піду в далекі гори», «Червона рута», «Водограй». Знав я сина через батька, хоч стежки-дороги Володині й мої перехрещувалися у Вижниці, Яремчі. Та чи лишень тут! Івано-Франківськ — між Чернівцями і Львовом!
І ось одного разу зателефонував мені додому працівник обласного радіо Роман Андріяшко і попросив зайти до редакції. Було вже сполудня, небо закундибасилося в імлу, яка не пропускала сонячних променів, але літо знало своє право, розкошувало в нашому зеленому місті, де виріс новий будинок радіо, куди ось-ось мала переїхати редакція. Володимир Івасюк чекав мене у старій редакції. Він був невисокий, кремезний, синьоокий. За тією синню постійно стояла задума і якась туга. Я ніколи не чув, щоб Володимир Івасюк дзвінко сміявся, хіба що посміхався іноді, і любив час від часу зачісувати набік свого чуба. Я знав його вусатим і маломовним, але, коли розмова заходила про спільних знайомих, тоді Володимир ніби відганяв від себе задуму. Ми говорили про Ростислава Братуня, Романа Кудлика, Богдана Стельмаха, з якими композитор писав пісні, про Софію Ротару і про спільного нашого знайомого, прекрасного актора і режисера Івана Миколайчука, який народився й ріс на буковинському боці Черемоша, в Чорториї, а Володя Івасюк — з Кіцманя.
Того дня, на радіо, ми слухали нові пісні юного ще композитора у виконанні Софії Ротару, які мали вийти окремим диском на фірмі «Мелодія». Роман Андріяшко брав інтерв’ю у Володимира й залишив собі цілу касету з піснями для майбутньої авторської радіопередачі. Разом пішли «на каву», й потім довго ходили по місту, яке дуже подобалося Володі. Він розказував, що медичний інститут — уже за плечима, а тепер ще — консерваторія, композиторський факультет.
Від першої зустрічі були ми з Володею на «ти», домовилися, що писатимемо пісні, хоч я тоді працював над романом «Страж-гора». Правда, в моїм рукописі знайшовся «пісенний» вірш «Шумить пшениця, як Дунай», написаний ще у вересні 1975-го в Пущі-Водиці, і я його послав Івасюкові. Володя створив пісню для тріо бандуристок, що теж народилося у Львівській консерваторії імені Миколи Лисенка. Скоро нас запросили на «Високий замок», але Івасюк у телепередачі участі не брав, бо полетів до Москви на всесоюзний конкурс молодих композиторів, звідки повернувся переможцем. Я бував у нього вдома у Львові: піаніно, стереомагнітофон, колонки…
Ми говорили про літературу і театр. Володя писав музику до вистави «Прапороносці» за твором Олеся Гончара, і для нього ця праця була дуже відповідальною, бо повага до автора передалася ще зі шкільної парти, і в сім’ї Івасюків романіст був леліяний особливою пошаною.
У наддністрянському селі Городниці студенти консерваторії були на фольклорній практиці. Але в сім’ї ще з дитячих літ майбутній композитор припадав до цієї цілющої, живлющої та молодильної води. Одного разу я запитав Володю, чи знає він, що таке червона рута? Відповів, що є у Володимира Гнатюка рута червона. Я сказав, що у Чорногорі цвіте рододендрон східнокарпатський, який теж так називають. Згодилися, що помандруємо влітку по горах.
Через кілька днів він зателефонував, аби я домовився про житло, і поїдемо в гори з цікавими людьми з Москви та Києва. Я замовив місця в «Беркуті» на Яблуницькому (Татарському) перевалі, але з Івасюком і його друзями в гори поїхати не зміг. Володя був дуже задоволений відпочинком, дякував.
Приїжджав до мене в січні 1979, а потім — наприкінці березня. Привіз платівку-гігант у чудовому конверті: з одного боку фотографія Софії Ротару, а з другого — його. Коли прийшли до мене додому на обід, то до хати стали забігати й сусідки, щоб зблизька глянути на Івасюка:
— В нього такі сині очі, що можна в них утопитися, — перешіптувалися.
— Не топіться, бо не буде кому рятувати, — віджартовувався я за Володимира.
Того дня ми багато переговорили про різні справи. Він агітував написати лібрето опери або ж балету, і я запалився це зробити. Потім пішли в місто. Я кепкував з друга:
— Одружуйся, бо ж старого парубка оженити — як старого коня продати.
— А хіба я вже такий старий?
Йому було двадцять дев’ять…
Потім пішов до знайомих. Телефонував, просив подумати про кількаденний відпочинок у горах: треба набратися сил перед сесією — складав іспити за два курси консерваторії, щоб вивільнити час для творчості. Потім приїхав ще раз до Івано-Франківська, привіз нову співанку:
— Оце твоя пісня. Буде називатися «Я ще не все тобі сказав».
— А чому не «Повіяв буйний вітер із-за гір»?
— Так буде краще. Назарій Яремчук записує її для телепередачі «Пісня–79». Буде добра співанка, старик! (він називав мене «стариком», а я його — «юнаком»). Я ще почав одну на твої слова, але треба широкого приспіву, щоб був простір для музики. Та поки що зачекаємо, бо ж сесія.
У гори ми не поїхали. Володя ще зателефонував зі Львова, аби я терміново змінив один рядок, бо «повіяв вітер і нарвав дощу» прозвучить двозначне. Я замінив на «у небі вітер накосив дощів» і передав по телефону Івасюкові, але ця пісня в передачі не прозвучала…
Ніхто не знав, де подівся композитор. Він зник 24 квітня, а поховали ми його на Личаківському цвинтарі 22 травня 1979 року. Найчорніші чутки поширювались кимось, мабуть, навмисне. Народжувалися нікчемні плітки одна за другою і росли, як лавини. Люди, що називали себе інтелігентами, були гіршими за базарних перекупок.
Я стояв у почесній варті біля його домовини, на якій був портрет, надрукований на конверті з платівки, лиш тільки в барвінковому віночку. Пригадував усі наші зустрічі. Дорікав собі й каявся, бо ж одного разу мені розповіли, начебто слова «Червоної рути» написав батько Володі. Я сказав йому:
— Мені здається…
— А мені здається, що я б не дозволив собі, аби за мене писав вірші батько, хоч він і письменник, — відповів.
Тоді цвіла весна, коли ми ховали поета й композитора. Пісню «Тоді цвіла весна» написав на мої слова композитор Богдан Шиптур, який вчився в одній групі з Івасюком, хоч мав би написати Володя.
Я довго не міг відійти після втрати друга. На поминках ми щось говорили про нього. Але в тисячі разів більше наговорили різномасті спекулянти, які й тепер ще не заспокоїлися, хоч не знають про Володимира Івасюка нічого.
Другого дня, в автобусі, що віз мене додому, я написав вірш-прощання «Пам’яті друга»…
