Спогади

Валентина Бузинська

Мене частували найдорожчим — спілкуванням

Мої найперші спогади про Михайла Григоровича Івасюка пов’язані з Кіцманем. Я, п’ятикласниця, травневого ранку навзирці йду за двома чоловіками, що стримано і тихо ведуть розмову, прогулюючись тінистою алеєю. Це батько і син Івасюки. Володю я знаю добре: вчимося в одній школі, а по «музиці» навіть у однієї вчительки. А батька бачу вперше. Він якийсь особливий, неспішний, статечний, одягнений по-міському, в кашне. Слів не чути, лише уривки незнайомої мови з ґрасуючим р-р-р. Пізніше дізналася, що Михайло Григорович викладав французьку.

Через 5 років по тому доля знову дарує мені зустріч з Михайлом Григоровичем, але вже не миттєву, а назавжди. Я маю щастя бути студенткою філологічного факультету і слухати його лекції з літератури М. Коцюбинського, Лесі Українки, О. Кобилянської, В. Стефаника… Ці хрестоматійні постаті у викладах М. Івасюка поставали живими, сповненими почуттів, наснаги, поривань. А ще Михайло Григорович бере опіку над нашою студентською групою. Він — наш наставник. Пригадую відчуття якоїсь розгубленості перед тим огромом знань, що маємо засвоїти за програмою, і його розмови з нами. Він, намагаючись підтримати нас, ніколи не спрощував ситуації, а виховував у нас повагу до самих себе через прищеплення потреби трудитися. У Михайла Григоровича було якесь особливе, шляхетне ставлення до роботи. Праця і ще її результати були мірилом людини для Михайла Григоровича.

Пізніше, вже аспіранткою, я часто забігала до дому Івасюків, і першим запитанням Михайла Григоровича було: «Ну, скільки сторінок ти сьогодні написала?». У відповідь на це ні промовчати, ні вихвалятися було б неприпустимим. За цим питанням була не проста ввічлива цікавість, а глибока відповідальність за долю учнів.

Наші життєві проблеми часто ставали його турботою. З вдячністю згадую вечори у кабінеті Михайла Григоровича, коли він підтримував нас словом, порадою, жартом, частував домашнім вином і — найдорожчим: спілкуванням з цікавими, талановитими, сильними духом людьми, які були частими гостями його дому.

У Михайла Григоровича був безцінний дар: однією фразою, що не забудеться потім ще довго, підтримувати у найслабшу хвилину. Ось і недавно у душевному сум’ятті я розгублено перебирала папери у своєму столі і випадково натрапила на аркушик з цитатою: «Потерпи трохи… Не піддавайся паніці».

Не вірю в містику, бо і Він цього не приймав, а з вдячністю кажу: «Дякую Вам, дорога Людино!»