Спогади

Василь Іванович Стріхович

Василь Стріхович — режисер, звукорежисер. Вперше із Василем Селезінкою представив у програмі «Камертон доброго настрою» в 1970 році пісні Володимира «Червона рута» та «Водограй».

У кадрі й за кадром

Із Василем Стріховичем

Перша зустріч з Володею була передноворічна. Ми готували на телебаченні передачу до Нового року, запросили «Смерічку» з новою піснею. Левко Дутковський приніс свої «Сніжинки падають». Потрібен був тільки соліст. Пробу зробив ще тоді нікому не відомий Василь Зінкевич. Чи то він ще тоді не освоїв сили свого голосу, чи то просто знічувався, але щось не дуже сподобалось те виконання. Почали ще когось на пробу шукати. Тоді хтось підказав: є хлопець в медінституті, Володя Івасюк. Привели, дали ноти, слова. Він годину посидів і каже: «Готово». І одразу заспівав сильно, чисто, дуже професійно й грамотно. Сподобався він мені надзвичайно — і сам, і голос його. Правда, у передачі пішов усе-таки Зінкевич — більше встиг проникнутись тією піснею, вжитися в неї, ніжності вкласти. Завдяки «Сніжинкам» з Володею познайомилися й зійшлися.

Перші його пісні написані на одному подиху, як перша проба сили свого голосу, мабуть, більше для того, щоб самому утвердитись у своїх очах. Вони перегукуються з традиціями митців, котрих надихала природа, гори, краса краю. Не сказав би, що були якісь особливі передчуття щодо майбутньої Володиної долі. Я з ним спілкувався постійно, звик до цього. Мені, наприклад, більше подобається «Водограй», ніж «Червона рута». Але його неординарність в оркестровках, у мелодиці, психології подачі музики — все це було видно вже тоді. І згадалися мені перипетії з виходом передачі «Камертон доброго настрою» у вересні 1970 року. Тоді вперше по українському телебаченню й прозвучали «Червона рута» й «Водограй». Передача транслювалася в прямому ефірі, пісні виконували сам автор та солістка Олена Кузнєцова. А на наступний день викликає мене голова комітету: вже, мовляв, є скарга з місцевого відділення спілки самодіяльних композиторів — чому це на всю республіку пускаються невідомо які речі (а це, між іншим, був уже не перший виступ Івасюка, його як композитора знали, й непогано) невідомо якого автора. Ну, думаю, точно буде догана. Власне, так і сталося — до обіду. В понеділок. А у вівторок надійшла схвальна рецензія з Києва — наша передача занесена на дошку найкращих передач тижня. Догану відмінили, натомість мене нагородили грамотою. Вона для мене — найдорожча відзнака.

А згодом у Володимира пішли речі серйозніші, аж до філософського заглиблення. Вони потребували думки і вдумливої оцінки та осмислення. А ми, хто оточував його, були трохи скупі на похвалу, на підтримку. Вважали, ніби так і повинно бути завжди. Я собі ніколи не пробачу однієї речі: Володя, записавши свої фонограми, просив накласти на них його голос. Через певний час казав їх розмагнітити. Робив. Якби ж тоді знати!.. Так зникло багато пісень у його виконанні, яких світ більше ніколи не почує. Звичайно, чимало йому заздрили. Наприклад, А. Кос-Анатольський, який викладав у Володимира композицію, відчував у ньому сильного конкурента. Івасюку могли сказати про нову пісню, що щось не те у гармонії. Хоча насправді все було гаразд.

Він був складною людиною, цілком сформованою особистістю. Досить прискіпливим був у доборі близьких друзів. З ним ніколи не було нудно, не треба було вишукувати штучні теми для розмови. Завжди цікаво і з гумором. Але він одразу міг уже під час знайомства розпізнати людину. Не подобалася йому — не обтяжував себе зайвим знайомством та близькістю. Якщо у компанії, де більше 2–3 чоловік, заводили розмову на мистецькі серйозно-професійні теми, не сприймав їх. Йому цікавіше було поговорити про це з кожним наодинці, окремо. Уважно вислухати, зосередитись.

Ми вчилися в нього правильному спілкуванню з людьми. Давалася взнаки внутрішня культура, прищеплена йому в сім’ї ще з дитинства, і, мабуть, вивчення психології в медінституті, до навчання в якому він ставився надзвичайно серйозно. Треба було бачити, як ґрунтовно, серйозно готувався Володя до зустрічей з поетами, співаками, з якими доводилося працювати. Коли треба було переконати, робив це дипломатично, вміло, так що у опонентів було чітке відчуття, що то вони самі прийшли до правильного висновку. Він фактично ніколи не говорив «ні», щоб не образити людини, її гідності та самолюбства.

Йому все давалося легко, бо він був талановитим. Без проблем їздили до Москви на фестивалі й записи. І досі його ім’я там поважають. Іноді буваю у відомого оператора Геннадія Зубанова. Завжди, коли приїжджаю, він ставить платівку Софії Ротару з піснями Володимира Івасюка.